28-річна Марина Сєрик, працює тестувальником в ІТ-компанії та модератором фінансового сайту. Вона дуже любить свою роботу та не сприймає її як рутину. Марина активна і цілеспрямована дівчина, вона займається спортом, любить бігати, відвідувати заняття йоги, вивчає англійську мову, займається вокалом, співає у хорі й дуже любить мандрувати.
У її житті чимало захоплень, з якими вона охоче ділиться і, від яких сяють її очі. Оптимізму, енергійності і життєвій силі цієї дівчини можна лише позаздрити. У її добі вміщається цілий Всесвіт. І навіть діагноз «рак молочної залози», який дівчина почула два роки тому, не спинив її ані на мить на шляху до мети.
Попри важку недугу, постійні хвилювання, лікування, оперативне втручання та подальші хіміо- та променеву терепії – дівчина продовжувала займатись улюбленими справами і знаходити сили допомагати іншим. Сьогодні Марина пригадує свій шлях і каже: «Це була невидима війна, у якій я щодня перемагала». На такі ж перемоги дівчина мотивує усіх, хто знаходиться на складному чи переломному етапі свого життя. Марина Сєрик — учасниця соціального проекту БФ «Квітна» про жінок і для жінок «Я сильна. Я переможу!».
Як їй вдалося побороти недугу, знайти у собі сили та оптимізм для підтримки близьких та, врешті, абсолютно і безповоротно закохатись у життя, Марина розповіла спеціально для читачів БФ «Квітна»:
«Всі мої студентські роки промайнули у захопленні та мотивації»
Змалечку я уявляла себе співачкою, вже з п’яти років я займалась вокалом і мріяла стати Аллою Пугачовою. Я уявляла, що стану зіркою і куплю бабусі кольоровий телевізор, аби вона могла бачити мене на телебаченні.
Моя мама працювала бібліотекаркою і з дитинства привила мені любов до книг. Саме завдяки цим навичкам мені вдалось закінчити школу з відзнакою та вступити до «Київського політеху». Я готувалась стати юристом, однак у процесі підготовки до вступу відчула, що це не моє і подала документи на факультет соціології та обрала для себе фах соціального працівника.
Всі мої студентські роки промайнули у захопленні та мотивації, навчання було дуже цікавим і жодного разу я не пошкодувала про обрану професію.
Однак після навчання я зрозуміла, що з пошуком роботи саме за професією є труднощі. Ким я лише не працювала після завершення вишу: і копірайтером, і бренд-менеджером, і лише потім вирішила спробувати себе у тестуванні. Якось ми проводили дослідження ринку праці з друзями, і я зрозуміла, що це дуже перспективний напрямок, який дозволить мені не лише утримувати себе, а й спонукатиме до постійного росту. Я освоїла цю професію, спочатку вчилась сама, згодом пішла на курси, відтак, влаштувалась на роботу тестувальником.
Кожен мій день був чітко спланований: я займалась англійською, удосконалювалась у професії, біг, спорт, вокал, словом, мені дуже подобався ритм і активний перебіг мого життя.
«За місяць до планового УЗД я побачила на своїх грудях пухлинку у вигляді кісточки»
Моя молодша сестра мала проблеми з грудьми з 13-ти років. Вона постійно перевірялась через утворення в грудях, і вони були завжди доброякісним. З 19-ти років я теж почала перевірятись. Спершу лікарі виявляли дрібненькі крапочки, потім маленькі кісти. Щопівроку я відвідувала лікаря, робила УЗД і спостерігала за ростом кіст. За рік до того як мені діагностували «рак молочної залози», я стала на облік в онкодиспансер. Тоді у мене була мастопатія, яка є вже звичною для українок недугою. Мені порадили стати на облік туди лише задля певності.
За місяць до планового УЗД, які я робила раз на півроку, я побачила на своїх грудях пухлинку у вигляді кісточки. Вже наступного дня я була у лікарки, і вона, порівнюючи результат попереднього і останнього обстежень, не розуміла як можна було пропустити онкологію і чому так швидко виросла пухлина. Ще через день я звернулась до онкоцентру, лікар зробив біопсію і за півгодини я дізналась про свій діагноз. Лікар побачив, що я прийшла сама і вирішив не травмувати мене, сказав, що це перша стадія. Хоча це вже була друга. Я думаю, він вчинив вірно, якби я тоді почула, що в мене друга стадія упала б у відчай.
Потім я пішла у приватну клініку і за місяць досліджень мені підтвердили другу стадію раку і злоякісність новоутворень.
«Після операції я зрозуміла, що я — це все одно я, що б там від мене не забирали»
Мені було важко прийняти свій діагноз і повірити, що в мене онкологія. У моїй сім’ї ні в кого не було раку. Коли я читала пресу про помилки лікарів і неправильні діагнози думала, що це мій випадок. Поки тривала діагностика чим я лише не лікувалась: і содою, і грибами, їздила до священників та цілителів і до травників.
Після проведених досліджень та підтвердженого діагнозу, мені складно було наважитись на операцію, я не була готова до хірургічного втручання, не знала як я перенесу наркоз, важко було й уявити як я прокинусь після наркозу і зрозумію, що в мене лише одна грудь. Я думала, що більше ніколи не відчую себе красивою, ніби від мене хтось відібрав частину моєї жіночності. Однак, після наркозу я зрозуміла, що я — це все одно я, що б там від мене не забирали. Мене оточували люди, які мене надихають, і вони сприймали мене чудово, виявилось що всі мої страхи про викреслення з соціуму через онкологію жили лише в моїй голові. Суспільство мене прийняло, так само як і раніше, можливо навіть глибше.
Наступною «химерою» у моєму житті стала хіміотерапія, мені складно було на неї наважитись і прийняти її вцілому. Багато зі знайомих казали, що хімія тебе вб’є, мовляв навіщо тобі вона, адже тебе вже прооперували. Страшно було йти свідомо на цей крок, який зараз погіршить твоє самопочуття, але убезпечить у майбутньому. Окрім того хіміотерапія зашкодить моїй репродуктивній системі. Лікар давав 50% гарантії, що мої яєчники запрацюють як раніше. Я прийняла рішення заморозити яйцеклітину і робила упродовж місяця відповідні ін’єкції. Таким чином я намагалась забезпечити собі певні гарантії на майбутнє.
Публикация от Mari (@sputnik_mari)
Наступне, що мене лякало, це випадіння волосся після хімії, особливо я хвилювалась, як мені і далі продовжувати роботу, щоб не завдавати болю колегам своїм виглядом. Адже можливо у когось із них є рідні, які пройшли цей шлях, і я своїм виглядом буду їх додатково травмувати. Боялась навівати своїм виглядом колегам думки про хворобу або смерть. Але коли мене поголили, я поглянула в дзеркало і зрозуміла, що подобаюсь собі. Друзі надіслали мені кошти на рахунок, і я придбала собі перуку і все пройшло дуже добре.
Загалом кожен новий етап лікування викликав страх, я не знала реакції організму на лікування і виникало питання: чи зможу я залишитись тією, якою є зараз?
«Він зустрівся тоді, коли я цього зовсім не очікувала»
До недуги у мене була доволі приваблива зовнішність, але я себе не любила, шукала у собі різні недоліки.
Попри те, що мене оточували чоловіки, приділяли мені увагу і тепло, і вони були достойними, наші стосунки не мали продовження. Я дуже переживала, що у мене немає хлопця, і після всього цього він і не з’явиться. І коли після лікування, я набрала 10 кг, у мене випали волосся, брови та вії, я досить повільно реагувала на все, і була емоційно нестабільною, саме в цей час я зустріла своє кохання.
Якось мені захотілось іншої краси: я нафарбувалась, намалювала брови, приклеїла вії і одягла перуку. Тоді ми й зустрілись. За кілька годин розмови, я сказала, що у мене на голові перука і я її зніму, і він ані трохи цьому не здивувався. Згодом він прийняв мене лисою, без брів та вій, і подарував мені віру у чоловіків, які здатні відчувати глибше, бачити далі за зовнішню оболонку, і цінувати у жінках щось більше аніж зовнішність. Я дуже ціную і поважаю його.