46483003_10210031834351181_5789072666069565440_n

Ірина Галай – перша українка, якій вдалося підкорити найвищу точку Планети. Ця тендітна дівчина з неймовірною силою і вогнем всередині, розповіла БФ «Квітна», що допомагає їй завжди чудово виглядати і почуватися, а також поділилася своїми найближчими планами щодо експедицій.

Ірино, Ви дуже багато часу перебуваєте в експедиціях. Як Вам вдається так гарно виглядати?

Важко вдається. Якби Ви побачили мене одразу після повернення з Евересту, то не сказали б, що я гарно виглядаю. На той момент я мала змарніле волосся, поганий стан шкіри обличчя, набряки по всьому тілі та гормональні проблеми. Причиною такого стану стали прожиті десять днів на висоті 6 400 км й кілька ночей на висоті 7 800 км, що є дуже екстремальним для людського організму.

Цього разу в горах я провела півтора місяця, і піднялася на висоту 8 300 км без кисню. Коли ж я спустилася, то не сказала б, що якось змінилася зовні. Ніби після звичайного гірськолижного курорту з дещо обвітреним і спеченим на сонці обличчям. Кардинальних змін, яких я боялася, вже не було. Хоча це був ризик, оскільки безкисневе сходження – найнебезпечніше, що є в альпінізмі. І багато людей лякали мене, що після експедиції я три місяці лежатиму у якомусь санаторії, де мене годуватимуть з ложечки. Та, на щастя, цього не трапилося. В організму є пам’ять, тому він згадує, що з ним було й швидко адаптується до стресів. Моє тіло вже звикло, й зараз спокійніше реагує на такі стреси.

А як Ви відновлюєтеся вже після сходження?

Досить інтенсивно. Ультрафіолет, сильний вітер і мороз – три фактори, які дуже сильно впливають на стан шкіри на висоті. Тому я відвідую косметолога, де мені роблять маски для відновлення для шкіри обличчя. Також дбаю про своє довге волосся, оскільки воно справжнє і я його не фарбую.

Та разом з тим, я уникаю кардинальних процедур – боюся цього.

Окрім цього, під час сходження дуже псуються вії на холоді: замерзають і обломлюються. Збираючись в останню експедицію я вирішила зробити експеримент – вперше наростила вії, щоб зберегти свої. Потім з цього приводу ще був смішний випадок. Якось сиділи ми з хлопцями і у мене на віях намерз цілий шматок льоду, що я не могла й очі розплющити. Я його зняла одразу з віями. Хлопці не знали, що то були нарощені вії й приголомшлено почали запитувати, чи мені не боляче. Я пояснила: «То не свої, не хвилюйтеся». «Як не свої, а як це?», – ще довго не могли заспокоїтися. Вони ж думали, що я щоранку сиджу у палатці й фарбуюся. Потім ще жартували, що то були перші нарощені вії на такій висоті.

А взагалі я намагаюся використовувати сучасні засоби захисту, беру з собою багато олії для обличчя й іншої косметики. Це важко та я ніколи не відмовлюся від такого захисту для шкіри, це допомагає мені піклуватися про себе.  Іноді хлопці й самі просять у мене косметичні засоби, радіючи, що у мене є все, на всі випадки.

Навіть перебуваючи в Україні, Ви постійно задіяні в різних проектах у різних куточках країни. Коли Ви все встигаєте? Де черпаєте енергію?

У горах. Коли я повертаюся з експедиції, у мене стільки енергії, що я не знаю куди її діти. Я прокидаюся зранку й вже заряджена. Але потім це все вщухає і я відчуваю, що мені вже час знову йти в гори. От і зараз я виношую ідею нової експедиції, коли у мене буде вільніший графік.

На сьогодні я вже не зможу без гір і це не тимчасове захоплення. Раніше я думала, що захоплення експедиціями та звичайне життя для мене рівноцінні – 50 на 50. Зараз розумію, що життя в палатці на морозі приваблює мене все більше, й це вже – 60 на 40. Я у горах, як риба у воді, і це бачать всі. Від інших альпіністів, що сходили зі мною, неодноразово чула: «Ти дуже спокійно переносиш дискомфорт і холод, не панікуєш і підтримуєш інших». Коли у базовому таборі Евересту я спілкувалася з відомими альпіністами, які піднялися на всі 14 вершин без кисню, вони мені казали: «Ти не можеш так просто взяти й закинути це все, тому що маєш рідкісні здібності виживати у горах». Мені там добре, мене туди манить, то порив моєї душі.

Куди Ви плануєте вирушити наступного разу?

Збираюся піднятися на гору Ушба на Кавказі. Це технічна вершина, висотою 4 600м, якщо не помиляюся, де задіяне саме скелелазіння. Всі, хто здолав її – вважаються крутими альпіністами. Минулого року я намагалася зійти на неї, та коли до вершини лишалося 600 метрів – піднявся такий сильний сніжний шторм, що ми ледве вижили. За прогнозом повинна була бути сонячна погода, тому ми не брали спальні мішки, намети й інше спорядження. Негода загнала нас в ущелину в горах на дві доби при температурі -20° з постійними сходженнями лавин. У цьому році я хочу закінчити це сходження з траверсом. Це коли ти піднімаєшся з одного боку, ночуєш на вершині й спускаєшся з іншого. Зараз я інтенсивно готуюся до цього: ходжу на скеледром та займаюся з майстром зі скелелазіння. Вже маю гарні навички. Можливо, моє минуле життя було пов’язане з горами.

А як ставляться рідні до Ваших експедицій?

Дуже негативно. Батьки хвилюються й кажуть: «Ти цим добиваєш нас».

Якби не альпінізм, яким би видом спорту Ви хотіли б займатися?

Біатлоном. Це був би точно мій вид спорту. Раніше я ходила у снайперську школу для дівчат, тому стріляю як «бог». Із підняттям вверх на лижах теж проблем не маю, катаюся дуже добре. Також батько мій любить цей вид спорту, й у дитинстві намагався прищепити і мені цю любов. Але в Закарпатті тоді біатлон не був популярним та й дитиною я не мала жаги до спорту. Це зараз я ставлю собі ціль — і просто йду до неї. На скеледромі я помітила, що мені не вистачає розтяжки, щоб дотягнутися до певних точок. Я почала ходити на, раніше ненависні мені, йогу та стрейчинг. Не просто займаюся, а ще й прошу, щоб мене додатково розтягували. Це як готуватися до марафону, коли людина розуміє, що їй потрібно готуватися, вона все відкидає і біжить. Хоча я можу пробігти без підготовки 42 км, вже перевірено.

Як так сталося, що Ви взяли участь у такому довготривалому марафоні, ще й без підготовки?

Я побилася об заклад з одним «бігаючим» банкіром. Ми з ним мали робоче інтерв’ю і під час розмови жартома домовилися, якщо він підніметься на Ельбрус, то я пробіжу марафон. І він сходив на Ельбрус, хоча йому було дуже погано там. Потім він прийшов до мене на роботу з камерами й почав вмовляти зареєструватися на марафон в Ісландії. До забігу залишався лише місяць і я  розуміла, що не встигну підготуватися за такий короткий термін. Окрім того, на той момент я тільки повернулася з Аляски й була дуже виснаженою. Але він мене вмовив… Я пройшла реабілітацію, поїхала до Рейк’явіку й пробігла марафон.

Як фізично Ви подужали такий забіг?

Велику роль зіграла підтримка людей у Facebook, які писали мені позитивні та схвальні коментарі перед забігом. Під час марафону поєдналося все: адреналін, сила волі й пам’ять організму. Раніше я дуже багато бігала, тому тіло пригадало і я справилася. У мене потім навіть крепатури не було, лише понатирала ноги.

Що можете порадити людям, які перебувають у сумнівах і бояться робити важливі кроки у житті?

Потрібно вірити в себе, самому керувати своїм життям, не відкладати на «завтра».

Віднаходити речі, які роблять тебе щасливим й, нікого не слухаючи, йти до цілі. Розуміти, що у тебе є сила, розвивати її, не опускати руки і знати, що немає нічого неможливого. Все можна здолати.

А як розвивати силу?

Перше – це виховати в собі дисципліну. Поставити собі завдання й систематично його виконувати. Карати себе, якщо щось пропустив чи полінувався. Це дуже важко, але можливо. Я з дитинства почала в собі розвивати силу волі, наприклад, влаштовувала дні голодування, коли пила лише воду. Ось такі маленькі моменти дають тобі розуміння, що ти повністю керуєш своїм тілом й своїми вчинками. Я не розумію людей, які кажуть, що не можуть кинути курити. Ти ж управляєш своїми руками і тобі вирішувати, брати сигарету чи ні. Потрібно лише зрозуміти, що не тіло тобою керує, а ти – тілом. Ти – сильніший, аніж ти можеш собі уявити. Я відкривала величезні можливості людського організму в горах. Тому знаю, що коли немає сил ­– відкривається якесь десяте дихання і ти можеш. Просто більшість людей не використовують ресурси й можливості свого організму на досягнення цілі, а рутиною заганяємо його у розслаблений та ослаблений стан. Люди, які лінуються й не займаються спортом, не загартовують себе – лише шкодять своєму організму.

Ви згадали, що в дитинстві влаштовували собі дні без їжі. Чому Ви голодували? Виробляли силу волі чи хотіли схуднути?

Я хотіла бути здоровішою. У книжці «Чудо голодування» я прочитала, що це омолоджує і його потрібно починати раніше. А ще, мені було цікаво скільки людина може не їсти й що відчуває, коли довго не їсть.

Скільки часу Ви витримували без їжі?

Могла по чотири-п’ять днів не їсти, але потім починала голова боліти. Зараз це дуже популярно, я навіть знаю людей, які дотримуються сухого голодування досить довго. Я була присутня на медичному форумі, де лікар рекомендувала влаштовувати раз у тиждень перерви у харчуванні по 12 та 24 годин. Спочатку людині здається що це стрес, але насправді, це великий плюс для організму. Особливо це потрібно робити у тому випадку, якщо ти переїв. Організму необхідно дати час відпочити, за це він тобі лише подякує. В горах ми часто голодуємо, але багато п’ємо рідини.

В експедиціях ви худнете?

Ні, я лишаюся у своїй вазі. Взагалі, безкисневе сходження передбачає до мінус 10 кг. Хлопці, які піднімалися зі мною, приблизно так і втратили кожен. Коли я їх побачила, то не впізнала. Моя ж вага не змінилася. Я не розумію чому так, поки це нонсенс.

Добавить комментарий