Ірина Арсентьєва, підопічна фонду «Квітна», мати 12-ти дітей, яка перемогла рак, розповіла нам про життя після недуги. Як змінилось її сприйняття себе і довколишнього світу, що нового вона відкрила у собі, про її нові мрії, буденне життя, яке стало святом, читайте у нашій розмові з мамою-героїнею та просто відважною жінкою.
«Ціную кожну мить і дрібниці, з яких складається життя»
Після пережитого я стала значно спокійнішою, хоча взагалі я доволі емоційна людина. Зараз я почала цінувати кожну мить, звертати увагу на дрібниці, з яких складається життя, і на які раніше не зважала: як ростуть мої діти, скільки щастя вони приносять. Колись ми жили поспіхом, квапились, кудись поспішали, а зараз я насолоджуюсь кожною хвилиною життя. Часто кажуть, що діти у боргу перед батьками, але я переконана, що діти сповна віддають борги першою посмішкою, першими кроками, — це така наснага, така вдячність за те, що ми народили їх на світ.
«Моя мама загинула від раку»
У нас завжди була хороша і дружна сім’я, важко стверджувати, що саме моя хвороба нас згуртувала, адже всі ми один за одним горою стояли. Але коли діти дізнались про хворобу, вони відчували жалість до мене, молодші діти взагалі були перелякані. Зараз я відчуваю певне захоплення старших дітей: мама пройшла крізь це, вона змогла. У нашій сім’ї є сумна історія — моя мама загинула від раку, коли я була зовсім маленькою, вона не знайшла цих життєвих сил, щоб подолати хворобу, незважаючи на якісне лікування, яке було їй доступне тоді у Москві, у найкращих лікарів. Звісно ж, нашим дітям все це відомо, вони знають історію бабусі, знають що з нею трапилось. Діти запитують: чому твоя мама не вижила, а ти змогла? І нам є про що поговорити. Я думаю, що моя мама не побачила себе і своєї подальшої ролі. У неї був серйозний конфлікт з моїм батьком. Інша проблема нашої сім’ї – батьки поділили між собою нас, своїх дітей, моя сестра була маминою донькою, я – батьковою. Звісно, коли траплявся конфлікт, я підтримувала позицію батька, мама дуже переживала через це, плакала, хоча я й була бажаною першою дитиною. Мама мене дуже любила, а я її ніби й не дуже, для мене ідеалом був мій батько. Я думаю, маму поглинала образа та біль, через нескладені стосунки з батьком, через конфлікти. Пригадую останні дні життя мами, вона щодня плакала, щодня сумувала. Вона була пригнічена, я це запам’ятала, це закарбувалось у моїй пам’яті, я виросла з цим, і коли таке трапилось зі мною – я швидко впоралась з емоціями. Потрібно було прийняти хворобу, не відштовхувати її. Я знала, що попри все, не можна опускати рук, але у мене і не було таких сімейних негараздів з чоловіком, бо ми з чоловіком інші стосунки будували і продовжуємо будувати. Ніхто не розділяє дітей і ми не конфліктуємо. Тому у мене все склалось інакше.
«Люблю тебе, тому що ти є»
Раніше у мене був дещо критичний погляд на своїх дітей, я була до них більш вимогливою, а зараз у мене спокійне, умиротворене захоплення моїми дітьми. Старшими, середніми, молодшими – які вони всі прекрасні, які вони розумники. З’явилась та прекрасна абсолютно безумовна материнська любов. Люблю тебе, тому що ти є, не тому, що ти допоміг, чи отримав гарну оцінку, а просто тому, що ти прийшов чи прийшла у нашу сім’ю, і це чудово. Цей спокій, споглядання за життям, цінність любові, цінність наших сімейних взаємин – усе це додало повноту та яскравість моїй, дещо обмеженій, материнській ролі. Хоча насправді обмежувала себе я сама, передовсім тим, що впрягла себе, піклувалась про своє фізичне здоров’я і зовсім не піклувалась про психологічне і лише, коли я вийшла зі стану хвороби – усвідомила, що турбуватись слід про всі види здоров’я: соціальне, психологічне, фізичне – все повинно бути у гармонії.
«Щастя у кожному дні, у кожній хвилині»
Відчуття щастя переповнює мене тепер щодня, раніше я вважала, що буду щасливою коли виплатять кошти, коли поїдемо на море, коли дітям щось купимо, а зараз щастя безумовне, у кожному дні, у кожній хвилині і навіть у кризові моменти. Двоє моїх дітей зараз увійшли у перехідний період, хлопець молодець, він вже пройшов цей етап, а на черзі донька. Зі сторони можна сказати, що вона «виносоть мізки», але нічого подібного насправді, вона лідер і незалежна. Я вважаю, що це навіть добре, коли вона відстоює свої права, висловлює свою позицію, а не мовчки ображається, приховуючи свої емоції, скажімо, як було у моєму дитинстві. Я боялась образити батька, і мовчки втамовувала свої переживання, бо вважала неправильним бачити і вказувати на помилки батьків, хоча нічого страшного у цьому немає, адже всі люди помиляються і помилки потрібно виправляти.
«Для себе я вирішила — я здорова»
З медичної точки зору я не зовсім одужала, лікарі стверджують, що одужаю я після завершення курсу гормональної терапії. Але для себе вирішила — я здорова, адже все найскладніше позаду: я пройшла інтенсивне лікування достатньо успішно і зараз почуваюсь повністю здоровою. Іноді, коли прокидаюсь вранці, думаю, що це все був сон, що все відбулось не зі мною, але усвідомлюю, що однієї груді немає і це реальність.