Порівняльний аналіз систем охорони здоров'я в різних країнах світу

Уривок з тексту лекції старшого наукового співробітника Інституту Катона (Cato Institute), експерта з питань політики охорони здоров’я, соціального страхування і пенсійного забезпечення в США Майкла Теннера (Michael D. Tanner) на тему «Порівняльний аналіз систем охорони здоров’я в різних країнах світу», прочитаної в політехнічному музеї в Москві в рамках проекту «Публічні лекції Полит.ру»

Проблема полягає в тому, що якщо ви щось зробили як би безкоштовним, то люди завжди почнуть споживати занадто багато. Раз щось безкоштовно, можна брати скільки завгодно і платити не потрібно — зрозуміло, що ні у однієї людини не буде природних обмежувачів в рівні споживання цього матеріального блага. Особливо це стосується охорони здоров’я, тому що всі хочуть жити вічно.

Що ж робиться в різних країнах для того, щоб цю проблему вирішити? Щоб з одного боку утримати витрати в розумних рамках, а з іншого — забезпечити загальну доступність? Для цього в світі застосовуються різні стратегії, використовуються різні системи охорони здоров’я, причому в цілому всі ці системи живуть на так званому глобальному або універсальному бюджеті.

Всім спочатку вже відомо, скільки в країні за рік буде витрачено на охорону здоров’я. На початку 2011 року всякі бюрократи-чиновники і взагалі всі державні відомства, які в цьому зацікавлені, сідають і вважають, скільки уряд витратить за 2012 рік на охорону здоров’я. І вже з цих грошей все буде виплачуватися. Але зауважте, що до попиту на послуги ці відрахування не мають ніякого відношення. Ніхто не знає і не хоче знати, скільки будуть люди вимагати від охорони здоров’я. Ніхто ж не може передбачити, яким буде попит. Можна тільки подивитися, як це було в минулому році, індексувати на інфляцію і вивести якусь індикативну цифру.

Це перше. Попит — це перше, про що ми не спрашіваем.А Друге, що ми теж не питаємо, — це переваги споживачів.

Уряд грунтується на тому, скільки може витратити і скільки, отже, має витратити виходячи з того, як налаштований виборець. Потім всі ці гроші розкидаються на лікарні, на конкретних лікарів, на дільничних і так далі. Саме держава визначає, скільки та чи інша лікарня отримає. І з точки зору капітальних вкладень теж. Припустимо, скільки вони можуть витратити на нове обладнання: на ті ж самі томографи, або обладнати нову операційну, і скільки грошей у них буде на звичайні процедури, на амбулаторне лікування, і скільки людей вони можуть взяти собі в штат на ці гроші і т. д ..

У минулому така система досить добре обмежувала загальні витрати держави на охорону здоров’я. Відбувалося це тому, що розподіл бюджету фактично було таким, що в ньому не брали участь люди, споживачі. Так що іноді виходило, що певні продукти і послуги не підпадали під державні програми.

Наприклад, у Великій Британії є така організація — Національний інститут клінічної ефективності. Цей інститут оцінює медичні процедури, медичні препарати, медичні технології на так звану ефективність витрат. Цей інститут може сказати, скільки коштує продовження вашого життя. Якщо, припустимо, у Великобританії ви виводите на ринок нові ліки від раку, яке в середньому подовжує життя на один рік, тобто пацієнт, його приймає живе на рік більше, цей препарат не буде виведений на ринок, якщо його курс буде коштувати більше 30000 фунтів на рік. Це перше.

Друге: не завжди в таких універсальних системах ви отримуєте той доступ, який вам обіцяють. У Великобританії всім обіцяють безкоштовну охорону здоров’я. Але в будь-який конкретний момент часу в Великобританії по 750 тисяч осіб стоять у чергах на медобслуговування. Близько 50 тисяч операцій на рік у Великобританії скасовуються, тому що пацієнт за той час, поки він перебував у черзі, став неоперабельним.

Британська система — це система, яку прийняли за зразок скандинавські країни, Данія, а також країни південної Європи: Португалія, Іспанія, Греція мають приблизно таку ж систему. І там такі ж черги, наприклад, в Норвегії близько 280 тисяч людей в кожен конкретний день знаходяться в чергах до лікаря, до лікарні, і це при тому, що населення Норвегії всього 4,6 мільйона чоловік.

Друга модель: якщо ми проводимо якусь шкалу між прийняттям рішення державою і прийняттям рішення пацієнтом — це німецька модель, де в основному мають місце корпоративні страховки, страховки роботодавців. В даному випадку мова йде про страховій системі: лікарям і лікарням гроші платять страхові компанії. Це не безпосередньо державні компанії, в основному приватні, але їх контролює держава. Вони організовані за галузевим принципом, тобто існує фонд для транспортників, для сільгоспробітників, для шахтарів, ще для когось. Зараз це якось все більш-менш об’єдналося, а колись всі ці фонди розбивалися чітко по профспілкам. Ви, конкретний громадянин, платите якийсь внесок в цей фонд. Дуже складно, чесно кажучи, визначити, де власне податки, а де ці внески, тому там це вважається непрямим податком.

Як ви розумієте, така система намагається бути наполовину вагітною, тому ні з точки зору загальної доступності, ні з точки зору витрат не дуже добре виходить в ній працювати. Зокрема, в Німеччині витрати дуже швидко ростуть, причому практично безконтрольно. Нещодавно було підраховано, що до 2050 року 30% німецького ВВП буде йти на цю систему охорони здоров’я з урахуванням того, що у них ще й пенсійна система приблизно така ж. Тому у них дуже скоро почнуться з такою системою охорони здоров’я серйозні проблеми. Якщо дивитися в динаміці, то в Німеччині витрати зростають швидше, ніж де б то не було в світі.

Третя модель, яку можна виділити, — це система, яка намагається в першу чергу вирішити проблему витрат, пішовши від державного контролю над цінами і передаючи прийняття рішення саме кінцевого споживача. Відповідно, витрати теж перекладаються на плечі споживача. Коли споживач платить більше, він має право сам приймати рішення, отже, він буде приймати рішення, виходячи з власних інтересів. Одна з таких систем — це французька. Там взагалі дуже цікава система: у них є державна система охорони здоров’я, але над нею є ринкова надбудова. Зараз поясню. У французькій системі існує система охорони здоров’я, яка існує на податки. Є кілька податків, з яких це все береться. Є акцизи, тобто податки на фонд заробітної плати, податки на доходи фізичних осіб: звідти береться все, і це все кладеться в центральний котел, звідки лікарі отримують гроші, але не напряму.

У Франції лікаря повинен платити кожен пацієнт. Доктор вручає вам рахунок, цей рахунок ви повинні сплатити. А ось після того, як ви оплатите рахунок, ви можете подати в державну систему на відшкодування того, що ви заплатили лікаря. І найбільше «але» французької системи в тому, що вам не завжди повернуть все те, що ви заплатили лікаря. Лікарю дають можливість виписувати вам рахунок на велику суму, ніж вам відшкодує уряд. Припустимо, ви пішли до лікаря і полікувалися у нього на 100 євро, але уряд вам відшкодує, може бути, 80 євро, а решта 20 євро йдуть з вашої кишені. У Франції вдається поки уникати черг, уникати затримок в наданні медичних послуг, які є в інших системах. Кращі лікарі у Франції і лікарі в таких містах, як Париж, дійсно беруть з вас більше, ніж обумовлений державою мінімум. А в бідних областях або в сільській місцевості лікарі не випишуть вам рахунок більше, ніж державне відшкодування.

У Франції ще дуже цікава система лікарень. Фактично у них дві системи: державних і приватних клінік. Система державних лікарень працює по державному бюджету, як зазвичай в державних системах, і з точки зору капітальних витрат вони, як правило, багато не отримують. У них дуже часто немає того обладнання, яке є в приватних клініках. У Франції, якщо у вас є хоч якісь гроші, ви намагаєтеся усіма правдами і неправдами не потрапити в державну лікарню, а потрапити в приватну. Державна лікарня — це для бідних, для тих, хто не може собі дозволити приватну медицину. Потрібно, звичайно, згадати, що практично у всіх французів існує ще добровільне медичне страхування: 87% французів на додаток до своєї державної системі купують медстраховку.

І ще одна версія такої системи, не найкраща, я вам скажу, — це система в Сполучених Штатах, де вона фактично вся приватна. Є певний міф про Сполучених Штатах, що якщо ви бідні, у вас немає медстраховки, то бідні люди там мало не вмирають на вулицях, тому що не можуть звернутися до лікаря. Насправді в Штатах існує програма під назвою Medicaid, по якій уряд платить за медичне обслуговування бідних. Є ще програма Medicare для людей старшого віку, яка дає медичні послуги тим, хто досяг цього віку. І я б сказав, що уряд в Сполучених Штатах оплачує 52% всіх витрат на медобслуговування, так що не можна сказати, що ця система повністю приватна, як про неї часто говорять. Через це, власне, і виникає в американській системі охорони здоров’я дуже багато проблем.

Крім того, існує також система приватного страхування. Близько 85% американців, котрі не досягли віку входу в Medicare, мають приватну медичну страховку. Найбільша, звичайно, проблема з американською системою — це все-таки витрати. Там витрати досить погано контролюються, а контролюються вони погано через поєднання страхових платежів і державного відшкодування.

Може бути кращий підхід, чи не ідеальний, я його неодноразово критикував, але найкращий — це швейцарський підхід. Так ось, в швейцарською системою охорону здоров’я повністю приватна, державного охорони здоров’я немає взагалі. Держава не платить лікарям ні за бідних, ні за старих, держава взагалі не бере участі в оплаті медичного обслуговування. Медичні страховки продають приватні компанії. Кожен купує собі медичну страховку, причому купуєте ви її саме самі, а не ваш роботодавець.

За матеріалами polit.ru

Добавить комментарий