Підопічна Благодійного фонду «Квітна» Вікторія Калініна закінчила основне лікування раку грудей, вийшовши переможницею. Жінка пройшла шлях довжиною в шість червоних хімій, операцію, 65 променевих і шість таблетованих хіміотерапій. Своєю історією вона сподівається надихнути онкохворих людей, які зараз проходять терапію і потребують підтримки.
18 вересня 2020 року у мене було маленьке свято — я випила останню таблетку шостого курсу хіміотерапії і увійшла в стадію ремісії. Хоча лікування ще триває і мене чекають кілька років імунотерапії, за спеціальною дослідницькою програмою, але найскладніше вже позаду.
| Я жива і моя сім’я поруч |
Зараз я відчуваю себе здоровою і повною енергії. Звичайно, є ділянки на грудях і під пахвою, які ще болять, але чутливість повернулася, рука працює і немає лимфостазу. А головне — я жива і моя сім’я поруч.
Моє одужання стало можливим завдяки багатьом факторам, збігам обставин та людям. Але про все по черзі.
Дізнавшись про діагноз, кілька тижнів я не могла повірити у його реальність і постійно запитувала себе «чому я?». Потім з’явилася злість на весь світ. Мене дратували усміхнені люди на вулицях. Я заздрила їхній безтурботності, розуміючи, що у мене скоро все може закінчитись. Ображалася, що інші будуть жити, а я, можливо, ні. Кілька тижнів плакала й подумки з усіма прощалася. До того ж, грошей на лікування не було взагалі. Я відчувала себе приреченою. Пам’ятаю, як за кілька днів до запланованої хімії у мене й половини потрібної суми не було, а тут ще з’явилися шахраї і вирішили мене обікрасти. Представилися благодійниками і, скориставшись тим, що я була абсолютно пригніченою, вивідали банківські дані. Добре, що я швидко прийшла до тями й одразу заблокувала картку, інакше втратила б усе.
| Бажання жити витягувало
мене у найскладніші моменти |
Потім гнів змінився на страх втратити своїх дітей, вірніше, що вони можуть втратити мене. На жаль, мої сини мають досвід загибелі одного з батьків. Згадуючи ту гіркоту, яку вони пережили шість років тому, я вирішила, що буду боротися до останнього, але не підведу їх. І тоді мені так сильно захотілося жити. Робити прості речі: сміятися, допомагати синам з уроками, водити дочку до садку, ходити за покупками та саджати на подвір’ї квіти, не думаючи про завтрашній день. Потім це неймовірне бажання жити витягувало мене у найскладніші моменти.
Після усвідомлення того, що хвороба сама собою не минеться я почала налаштовуватися на лікування. Психологічно готувалася до кожної процедури й в результаті легше їх переносила. Але, перед п’ятою хімією в моєму налаштуванні стався «збій». Справа в тому, що спочатку мені призначили лише чотири процедури. Коли ж я лежала під запланованою останньою, лікарі сказали про ще дві крапельниці. Я була не готовою до цього й так засмутилася, що підсвідомо почала оператися лікуванню. Звичайно, я пішла на нові хімії, але через бунт, який вирував у мені, та великої концентрації препарату в організмі мені було дуже погано. Тому, важливо налаштовуватися на лікування, але усвідомлювати, що можуть бути зміни, які також потрібно прийняти.
Слава Богу, поруч були мої рідні, які з першого погляду розуміли, коли потрібно підбадьорити, а коли просто мовчки посидіти поруч. Їхня підтримка неоціненна. Зараз наша сім’я сильно згуртувалася, а родичі й друзі, які допомогли морально та фінансово, стали моїми героями.
| Бог послав мені людей,
які зіграли вирішальні
ролі в одужанні |
Крім рідних і друзів Бог послав мені людей, які зіграли вирішальні ролі в одужанні. Спочатку це був Благодійний фонд «Квітна» — моя остання надія. Куди я тільки не зверталася, але всюди чула відмову. І коли зовсім опустилися руки, отримала відповідь з «Квітни», що мені допомагатимуть. Буквально за кілька тижнів уже було позитивне рішення про мою операцію у «Verum». Вперше в житті зовсім незнайомі люди стільки всього для мене зробили просто так. Ця операція стала моїм порятунком. Завдяки співробітникам Фонду «Квітна» я зрозуміла, що в нашій країні благодійність існує і не все вирішують гроші.
Потім я познайомилася з Денисом Володимировичем Поминчуком — великим лікарем. Під час операції він запідозрив метастази в лімфаузлах, які на діагностиці здавалися здоровими і, провівши консиліум, видалив і їх. Ризик виправдав себе, у всіх лімфатичних вузлах виявили метастази. Після операції він став моїм лікарем, якому я беззастережно довіряю. Це лікар, якому не байдуже на пацієнтів, він з ними на одній хвилі.
Також я знайшла нових друзів з онкогрупи у Facebook. Їхня підтримка по-особливому заряджала, тому що люди в діагнозі як ніхто інший тебе зрозуміють, а також поділяться своїм досвідом та знаннями. Тому я раджу онкохворим жінкам оточувати себе людьми зі схожим діагнозом, шукати однодумців і допомагати одна одній.
| Я дуже змінилася
і собі такою подобаюся |
За десять місяців лікування я дуже змінилася і собі такою подобаюся. Я стала спокійнішою та лояльнішою до оточуючих, перестала так прив’язуватися до грошей і відкладати радості на потім. Мені навіть здається, що зараз життя стало значно повноціннішим, ніж раніше. Працюю, не соромлячись діагнозу, підтримую дівчат, які перебувають на лікуванні раку грудей, влаштовую маленькі свята в сімейному колі й планую видати заміж дочку через років так двадцять-двадцять п’ять, адже знаю, що у мене є майбутнє.