Це новини, які ніхто не хоче ні повідомляти, ні чути. І все ж, як розповісти власній дитині про те, що у вас рак?
Станом на 2020 рік половина британців віком до 60 років лікуватимуться від раку або матимуть його в анамнезі. А значить, таке питання буде актуальним для дедалі більшої кількості сімей.
Центр досліджень раку Університетського коледжу Лондона випустив відеоролик, який пояснює, як краще повідомити дитині про серйозну хворобу когось із батьків.
Найкраща стратегія — це чесність. Якщо плачеться, можна плакати — адже це вчить дітей, що емоції проявляти не соромно.
Мультиплікаційний ролик нагадує батькам, що малі діти можуть погано розуміти, які бувають хвороби, і злякатися, що рак можна «підхопити», ніби застуду.
Він також застерігає, що деякі діти можуть звинувачувати у хворобі себе або думати, що всі хворі на рак неминуче помруть.
Коротку версію ролика було розміщено на сторінці BBC Family and Education у Facebook, і батьки й діти почали ділитися там власними порадами.
Семмі Блер: «Я сказав дітям, що помру, але спершу поборюся»
Незадовго перед Різдвом 37-річний Семмі Блер з британського містечка Мотервелл дізнався, що має рак шлунку на термінальній стадії. Він одразу ж розповів про це своїм дітям Еллі та Леннону.
«Я сказав, що мені зробили операцію, але не змогли дістати ракову пухлину, і більше нічого зробити не можна. Навіть якщо ззовні я виглядаю добре, всередині в мене не все добре, пояснив я».
«Я сказав: так, я помру, але спершу поборюся якомога довше».
«Дуже болісно було почути від мого маленького хлопчика: «Тату, я не хочу, щоби ти від нас ішов».
Семмі заохотив своїх дітей питати про все, що спаде їм на думку, але наразі вони не бажають обговорювати його хворобу навіть з найближчими родичами, тож він хвилюється, що вони намагаються витіснити цю інформацію з свідомості.
Адель Ханна: «Говоріть прямо й оперуйте фактами»
52-річна Адель Ханна та її покійний чоловік Річард розповіли дітям про те, що їхній тато хворий на рак простати, коли ті побачили, що той приймає пігулки за вечерею. Їхнім хлопчикам-близнюкам тоді було по три роки.
«Я якраз заварювала чай, і один з хлопців спитав, чи ці пігулки допоможуть таткові одужати».
«Ми з Річардом обмінялися поглядами, і в обох на очах виступили сльози. Я перевела подих і врешті-решт просто сказала: «Ні, татко вже не одужає. Татко дуже хворий і за деякий час помре. Тоді ми його більше не побачимо».
Вона вважає, що для їхньої сім’ї найкращим вибором була чесність.
«Це було дуже-дуже складно. Чоловікові довелося на кілька хвилин вийти з кімнати».
«Коли він повернувся, ми не стали приховувати, що плачемо. Адже це нормально — плакати, коли тобі сумно».
«Ми всі обійнялися й поплакали разом, а потім багато разів поцілували одне одного. Відтак, хлопчики доїли свою вечерю. Вони вже заспокоїлись, мотляли ніжками й про щось балакали».
«Вважаю, треба бути водночас добрими, чесними й прямолінійними, а це непросто в час страху, паніки, гніву й заперечення», — каже Адель.
Адель Ханна з синами Крістофером і Луїсом, яким нині 9 років
Адель і Річард також наголосили в розмові з синами, що тато не хоче помирати і що в його хворобі ніхто не винний, але, на жаль, нічого не вдієш.
«Говоріть прямо й оперуйте фактами», — радить вона.
Наташа Бур: «Розповідайте дітям про кожен крок, щоб вони розуміли, що відбувається»
Мати Наташі Бур Ребекка померла від раку 10 років тому. Зараз Наташі 26 років, і вона працює доглядачкою за літньою людиною. Вона майже не пам’ятає, щоб мама обговорювала з нею свою хворобу.
«Вона лише сказала, що в неї в шлунку щось утворилось і росте, і що їй зроблять від цього операцію».
«Коли це не допомогло, вона сказала, що просто прийматиме ліки».
Невдовзі Ребекка померла, але Наташа досі не знає, який саме рак в неї був.
«Якось я почула, як мама казала іншій людині, що боїться помирати, — але мені вона нічого такого не казала».
«Вона взагалі не казала мені, що помре. Принаймні я такого не пам’ятаю».
Наташа Бур не пам’ятає, чи казала їй мама, що помре від раку
Оскільки хвороба матері була оповита такою таємницею, Наташа постійно відчувала, що рідні щось від неї приховують. На її думку, це стало однією з причин тривоги та іпохондрії, від яких вона потерпала вже в дорослому віці.
«В мене виробилась параноя щодо замовчування важливої інформації й лишились питання про те, що насправді відбулося, — але вже нема кому їх поставити».
Втім, Наташа не тримає образи на маму за таку таємність.
«Це була дивовижна, чесна й відкрита жінка, але водночас дуже горда — вона не хотіла, щоб я бачила її сум або страждання».
Наташа старається зберегти спогади про маму.
«Я сміюся так само гучно, як вона, і в такі миті відчуваю, що вона сяє через мене. А ще, моє весілля призначене на її день народження, тому вона ніби буде на ньому присутня».
Наташа радить батькам, які мають розповісти дітям про серйозну хворобу, бути максимально відвертими.
«Розповідайте дітям про кожен крок, щоб вони розуміли, що відбувається. Це їм потрібно, і від цього залежить їхнє майбутнє».
Джерело: ВВС