Відсьогодні ми будемо час від часу розповідати історії, новини, особисті враження волонтерів, підопічних та інших людей, які взаємопов’язані у колі допомоги в Києві. Нехай це буде літопис того, що нам вдається робити зараз, не зважаючи на всі страшні обставини війни.
Сьогодні це історія Максима – 42-річного волонтера в Києві, який незважаючи на те, що має піклуватися про трьох найближчих жінок з інвалідністю в своїй родині, з перших днів війни вирішив, що має обов’язково допомагати тим, про кого подбати більше немає кому.
До війни чоловік займався ремонтом автомобільного пластику, а у вільний час насолоджувався садовою роботою, природою та приготуванням смаколиків для своєї родини та близьких людей. Та 24 лютого 2022 року життя Максима, як і кожного українця, змінилося докорінно. Про своє сьогодення Максим розповідає далі.
Піклуючись про трьох інвалідів в родині, не забуває про тих, кому більше ніхто не допомагає
24 лютого я дізнався про початок війни з новин. Для мене це був шок. Ще напередодні ми спілкувалися з товаришем і я був на 100% впевнений, що повномасштабного вторгнення не буде. Чесно кажучи, я був шокований і перші два дні я, напевно, приходив до тями і обдумував, як діяти далі. Дуже багато знайомих телефонували мені і казали, що терміново покидають місто. Але ми з родиною вирішили залишатися в Києві.
Моя родина складається з чотирьох людей, і троє з них мають інвалідність. Тому кудись їхати було неможливим і ми прийняли рішення залишатися в Києві і бути тут корисним настільки, наскільки це можливо. Крім того, я не бачив сенсу тікати — був упевнений, що Київ вистоїть, і не помилився.
З 26 лютого я почав обдзвонювати усіх своїх знайомих, аби долучитися до волонтерського руху, загалом заповнив близько 50 анкет різних організацій, аби приєднатися до допомоги. Але, якщо чесно, відповіли мені лише з двох організацій.
Вже четвертого березня я почав займатися допомогою людям похилого віку, пенсіонерам, інвалідам із забезпеченням харчів, медикаментів та інших необхідних речей.
Зараз ми допомагаємо 10-15 родинам щодня
Оскільки від початку війни були перебої з харчами, я був вимушений робити проднабір з базовими продуктами, необхідними для життя – одна-дві крупи, макарони, картопля, цибуля, морква, молоко чи кисломолочний продукт, хліб, цукор за потребою, олія, консерва, потім уже змогли додавати м’ясні продукти. В перші дні ми стояли в чергах за ліками по три години, потім дуже довго шукали продукти – і виходило робити дві-три заявки в день, тому вирішили робити такі продовольчі набори, і це дало змогу допомагати 11-15 родинам щодня. Я увійшов в ритм, і досі займаюся цією роботою, отримую колосальну підтримку, мотивацію від людей і їхньої реакції. Люди просто починають вірити в щось світле і добре, коли отримують допомогу. Багато кажуть, що вже втратили надію, бо обдзвонили всі можливі організації, але ніхто не міг їм допомогти.
В дитинстві вони про мене піклувалися, тепер я про них
Ви знаєте, за відчуттями я неначе повертаюся в дитинство. Так склалося, що багато моїх родичів померли, коли я був ще зовсім маленький, залишилася тільки мама. І тоді колеги моєї бабусі дуже допомагали – кликали в гості, пригощали, бавилися, піклувалися про мене. І от зараз у мене таке відчуття, що я повернувся в дитинство, тільки тепер я допомагаю бабусям, а не вони мені.
Кожна з родин, яким я допомагаю – це окрема історія зі своїми радощами, трагедіями і особливостями. Ось декілька із них, які викликають дрижаки по шікрі:
Їм ніхто, крім нас, не допомагає.
«…Жінка багато років тому дізналася про онкологічне захворювання. Звернулася до народної цілительки, та їй порекомендувала завагітніти, і при народженні дитина помре, а жінка одужає. Звичайно, онкологічні хвороби так не лікуються. Жінка, на жаль, померла, а дитина народилася живою і здоровою. Опіку над цим хлопчиком взяла його тітка, виховала, виростила, і вже сьогодні цей хлопчик дорослий 42-річний чоловік і батько трьох дітей. Але декілька років тому він потрапив в страшну ДТП – діти вижили, дружина наступного дня померла, а він залишився прикутим до ліжка, а їжу отримує через трубочки. Чоловікові досі не розповіли про смерть дружини, аби не завдавати додаткового стресу. Усією турботою про чоловіка і його трьох дітей займається його прийомна мати, жінка уже в поважному віці. І зараз їм ніхто крім нашої організації не допоміг, на жаль».
Прикута до ліжка жінка готує пиріг, аби зробити приємно
«…Колись давно чоловік з жінкою розлучилися, багато років не бачилися. Декілька років тому у чоловіка трапився інсульт, і його колишня дружина залишила все і вісім років займалася доглядом за ним, щодня їдучи з іншого берега Києва, аби допомогти і попіклуватися про чоловіка. Та у травні минулого року інсульт трапився вже у неї. Прийомний син забирає її та свого батька до себе додому. До цього моменту чоловікові ампутували ногу. І от вони вдвох лежать в квартирі. Син навідує за можливості, та, на жаль, це не виходить часто. Чотирнадцятий поверх, ліфт не працює. Сусіди, коли тікали від війни, залишили їм на піклування чотирьох собак. До того ж, обидва вони інсулінозалежні. Як ви розумієте, на початку війни, знайти потрібні ліки, особливо інсулін, було практично з розділу фантастики. Ми його знаходили, піднімаючи усіх знайомих в Україні і закордоном, але, дякувати Б-гу, знаходили. Просто уявіть собі обставини, у яких опинилися ці бабуся і дідусь. А тепер розкажу те, як вони ставляться до життя і реагують на допомогу. Ця жінка – поетеса, і подарувала мені збірку своїх творів. І кожного разу, коли я до них приїжджаю передати допомогу – вона пече пиріг. Дідусь на інвалідному візку підносить їй всі інгредієнти, вона однією стороною (друга паралізована) усе замішує, а її чоловік ставить все готуватися в духовку. Це мене зворушує просто до сліз.
Нам вдалося також подарувати їм інвалідний візок, тому що у них на двох був лише один. І вони, звичайно, дуже вдячні і з усією душею ставляться до волонтерів».
Голодна бабуся тричі боялася відкрити двері волонтерам
«…Люди похилого віку дуже бояться. Я до однієї бабусі їхав три рази. Перший раз телефоную, попереджаю, що приїду, приїжджаю, а вона не бере слухавку. Вона попросила купити заморожені продукти для швидкого харчування (вареники, пельмені), тобто довго возити їх в машині чи просто залишити під дверима – не можна, бо все розтане. Купив другий раз, домовився, приїжджаю – знову не відповідає на дзвінки. Приїжджаю третій раз, телефоную, а вона каже, що поїхала до подруги на інший кінець міста і ніяк не може прийняти мене. Я з нею розмовляв хвилин тридцять, а потім тільки зрозумів, що телефоную на домашній. І от з четвертої спроби я до неї потрапив. Така хороша бабуся, практично сліпа і дуже голодна. Їй, крім нас, зовсім ніхто ніколи не допомагав, тому вона дуже з острахом поставилася до нас. Я їй приніс продукти, вона попросила відкрити паштет і почала його їсти прямо руками».