укр

Ми продовжуємо нашу постійну рубрику про життя волонтерів під час війни, про історії підопічних, складнощі, радощі та потреби волонтерського фронту київської області та столиці. Сьогодні це історія нашої волонтерки Марини.

Марина працює директором з маркетингу в інвестиційному мульти-фемілі офісі в Києві. Любить оперу і живопис, котів та орхідеї, які періодично рятує від загибелі на прохання колег по офісу і друзів.

З початку повномасштабного вторгнення рф в Україну Марина прийняла рішення не виїжджати із Києва та бути корисною в рідному місті. Саме так почалась її активна робота як волонтера.

Фото ніби з минулого життя. Мирного

Фото ніби з минулого життя. Мирного

Я одразу зрозуміла, що це війна

24 лютого о 4 ранку, коли почали обстрілювати Київ, я прокинулась й одразу зрозуміла, що це війна. Подзвонила всім рідним. Вже ніхто не спав. Всі приймали рішення – їхати чи залишатись. Я бачила у вікно, багато людей сідали в машини і поспішали залишити столицю. Виявляється, люди вже були зібрані, баки машин заправлені. Я прийняла рішення залишитись у Києві. Відчувала, що нікуди їхати не буду. Не хочу. В мене немає маленьких дітей, яких потрібно рятувати. Інакше я б не вагалась — дітей треба рятувати від війни, вони найбільший скарб і цінність. Я була потрібна тут, у Києві. Крім того, тут живе мій батько, про якого теж потрібно піклуватися. Перші декілька тижнів я жила з ним. Ми один одного підтримували.

Під час війни неможливо не допомагати

Я не чекала війни. Навіть уявити не могла, що колись мені доведеться жити під час війни, що в моєму дворі російський БТР переїде автомобіль з живою людиною за кермом, перед вікнами розстріляють ворожу ДРГ, і я бачитиму у вікно мертві тіла. Коли стріляють, бомблять і страшно, неможливо сидіти на місці. Страх наче підсилюється. Я зрозуміла, що обов’язково потрібно працювати, щось робити, допомагати, аби зберігати здоровий глузд і приносити користь. Я не військовий. І не відважна людина. Я звичайна, і нас таких дуже багато. Ми всі обирали кому і як будемо допомагати.

Я одразу почала шукати якусь волонтерську роботу. Спитала всіх знайомих. Всі вже плели, різали, сушили, пакували, возили… Випадково на фейсбуці побачила оголошення, що потрібні волонтери. Написала повідомлення і наступного дня вже вийшла на маршрут. Мій фронт – літні люди, які залишились сам на сам з війною. Робота моя проста з огляду на функціонал і складна з точки зору емоцій. Я працюю за кермом, дзвоню, пакую, доставляю і багато спілкуюсь з підопічними.

Найважче було на початку війни

В пам’яті закарбувався початок війни. Зима, дуже холодно, закриті супермаркети, не працюють аптеки, майже нічого неможливо знайти. На вулиці сніг, протитанкові їжаки, озброєні люди. Київ, який завжди потопав у заторах, порожній. На проспекті Бажана виє вітер. Слава Богу, тоді ще був бензин. Режим дня був простим і розписаним по хвилинах. О 9 ранку ти вже маєш стояти під аптекою у черзі. Бо можливо о 10:00 вона відкриється. І до цього часу в черзі може стояти 100 людей. А ліків мало і потрібно встигнути купити по списку, довжиною з простирадло. Сніг, мороз – нічого не має значення. Чекаєш годину, купуєш ліки. Потім їдеш у супермаркет, купуєш, складаєш продуктові набори, вантажиш в машину, везеш людям. Ввечері приїжджаєш додому, там батько і готова вечеря. Можна відпочити. Береш нові заявки, готуєшся на завтра, складаєш всі списки, підводиш звітність за сьогодні. Режим був хвилина до хвилини у всіх. Координатори, кур’єри доставки, всі як по годиннику робили свою справу.

Зараз все змінилося. Вже давно працюють аптеки, організоване централізоване постачання гуманітарної допомоги. Все працює системно, є чітке розуміння, коли, де і що ти забираєш, куди ти все це далі везеш. Проблеми є з медичними препаратами, тому що не всі потрібні ліки зараз в наявності. Інколи є потреба в дуже дорогих препаратах. Багато хто має онкологічні діагнози, цукровий діабет, проблеми із серцем чи щитоподібною залозою. Крім того, літні люди приймають свої ліки не ситуативно, а кожен день місяцями.

8 березня 2022 року. Троянда, подарована військовими на блокпосту

8 березня 2022 року. Троянда, подарована військовими на блокпосту

Літні люди залишилися сам на сам із бідою

Одинокі літні люди — як паралельний Всесвіт. Коли в тебе літні батьки, тобі здається, що у всіх пенсіонерів є діти, родичі, ті, хто може допомогти. А виявилось, що дуже багато літніх людей залишилися сам на сам із бідою, їм просто немає кому не те що ліки придбати, їм навіть їсти немає що. І це страшно.

Ми молоді, завжди можемо заробити. Навіть ті, хто під час війни втратив основну роботу, мають можливість якось заробити. Нехай важкою працею, нехай за меншу платню, але тим не менш ми всі можемо знайти роботу. А старенькі не те, що працювати не мають як, а навіть з квартири вийти не можуть, чи встати з ліжка.

«Якщо будуть розстрілювати, я тебе сховаю»

Перші кілька тижнів війни я не могла плакати. Наче відключили цю функцію. Страшно, важко, а сліз немає. Я добре пам’ятаю свої перші сльози під час війни. В той день було чергове військове загострення, російські війська стояли під Києвом — в Бучі, Ірпені. Був дуже складний день, на Оболонь тоді прилетіло. Мій будинок знаходиться за квартал від місця, куди влучила ракета. Я привезла продукти та ліки одній жіночці. Вона така літня-літня, така тендітна, крихітна, з тонесенькими ручками. Вона мене за руку тримає, дякує і каже: «Деточка, если будут расстреливать, приходи, я знаю, где тебя спрятать». Мене вистачило спуститись вниз, я сіла в машину і розплакалась. Вперше від початку війни я ридала. Від розуміння, що ця жінка розуміє, про що говорить. Вона вже це переживала. Я сиділа і питала себе — за що цим людям дісталося дві війни за життя? За що?

Вони живі, вони люди, і їм також потрібна допомога

Зараз я повертаюся в робочі процеси на основній роботі, бо є клієнти, зобов’язання, розпочаті до війни проекти і збережений колектив. Діяльність потрібно розвивати, відновлювати. Але поруч із цим потрібно знаходити час і на волонтерську діяльність. Зараз дні складаються по-різному. Буває, ти прокидаєшся і знаєш, що тобі потрібно їхати в офіс, потім повернутись, сісти в машину і їхати по маршруту. Інколи я з самого ранку все складаю в багажник і їду. Потім приїжджаю додому і роблю звітність. Тобто сьогодні це звичайна рутинна, буденна робота, до якої потрібно дуже уважно ставитися. Кожен день багато дзвінків від підопічних. Їх багато що хвилює. Хтось хоче просто поговорити, адже більше немає з ким. Хочеться просто поговорити з живою людиною. Мені вчора одна жінка сказала: «Я ж навіть на вулицю не виходжу. А ви така гарна, поговоріть зі мною». Тобто вона навіть не бачить білого світу, живих людей.

І я розумію, наскільки це важливо. Приїхати до них, поговорити, привезти їжу, ліки. Начебто проста, непримітна, але надзвичайно важлива справа.

Існує багато благодійних фондів та волонтерських організацій, і у всіх свої напрямки допомоги. Хтось допомагає військовим, хтось дітям, хворим, притулкам для тварин. А ми допомагаємо літнім людям. Можливо, комусь це здається не надто героїчним. Бо наші зусилля і допомога йдуть не на фронт. Але ми не можемо кинути наших старих. Вони є, вони живі, вони люди, і вони потребують допомоги.

Я завжди займалася благодійністю, і війна – не виключення

Я завжди займалася благодійністю, і в мирний час також. У 2014 році, коли був Майдан, і почалася війна, я продавала на благодійному аукціоні свої ляльки. В минулому я художник-лялькар, маю за плечима багато міжнародних виставок, багато спогадів. Компанія, де я працюю, підтримує український фонд, що допомагає онкохворим дітям.  Тому тема благодійності завжди була мені близька.

Україна має боротися

Так, сьогодні багато хто втомився. Зменшуються заощадження, зарплати і кількість нервових клітин. Але не можна здаватись. Українці мають боротися. Ми маємо чинити опір. Ми маємо підтримувати своїх. І таких безпорадних як одинокі старі теж. Людям потрібна допомога, і ті, хто можуть її надати, мають її надати. Просто тому що ми люди. От і все. Це дуже прості речі. Не можна приректи людей на те, щоб залишитися із війною і старістю на самоті.

Добавить комментарий